Просто дивитися на небо, на нічне небо, на темний оксамит в маленьку білу мерехтливу крапельку. Пити прохолодне повітря і дивитись туди, в далечінь, в самий Всесвіт. Просто віддаватися руху галактики, планети і потяга. Стукотіння - ритмічне, постійне, приємне. Така собі мантра подорожуючого. Перша година ночі - ідеальний час щоб вдивлятися в небо і рахувати зорі. Серпень - палючі дні і м'які ночі. Потяг: Делі-Варанасі. За вікном - тиша. Вагони - набиті. Мантра потягу змішуються із мантрами сну та розмов на незрозумілій але приємній для слуху мові.
Серпень. Зорі. Всесвіт. Ніч. Персеїди. Потяг.
Я нарешті опинилась тут. Я їду до Варанасі - ще одна станція мого життя. Ще одна крапочка на настінній мапі. Я сиджу коло вікна і дивлюсь. Я чекаю. У мене ще сотні бажань, а нині саме той час, коли маю можливість їх загадати...чи, хоча б, зізнатися собі в них. Незмінна, точніше застигла, картина неба час від часу розрізається маленькими і спритними променями світла - падають зорі. Хоча я розумію, що, насправді, це звичайний метеорний потік, хоча один з найсильніших, але так хочеться вірити, що це - зорі, що вони летять в руки до людей, які загадують на них бажання. От впала ще одна, а хтось її зловив, і відтепер ця краплинка сяйва вестиме її нового хазяїна по життю, світитиме на шлях, навіть через найгустіше хащі і терни. Я також намагаюся встигнути щось побажати собі чи тим, хто за тисячі кілометрів і хвилин від мене...
Чуденко. 530 км/с
